Не живі, але з серцем та душею
Як рівнянки по-новому поглянули на культуру лялькарства
Традиції та культуру рідного народу, його духовність та навіть символізм крізь віки передають саме ляльки. Їх тримають маленькі рученята, які пізнають світ, а дорослі отримують порцію спогадів та ніжності, щойно торкаються до личка. Та з роками й ляльки оновлюються, модернізуються. Про сучасних лялькарок та їх таємниці творення й розповімо сьогодні.
Історія ляльки в Україні сягає сивої давнини. Напевне перше, що спадає на думку, це лялька-мотанка, яка об’єднує у собі й любов до природи, натуральності, м’якості та українства.
– Лялька – це перше, з чим зустрічається маленька дитина. З наймолодших років ми граємо ляльками й таким чином пізнаємо світ, - розповідає завідуюча трупою Рівненського академічного обласного театру ляльок Олена Ткачук. – Тому вона була, є і буде присутня у нашому житті. Адже дитину ми також називаємо «лялькою».
– Лялька – це перше, з чим зустрічається маленька дитина. З наймолодших років ми граємо ляльками й таким чином пізнаємо світ, - розповідає завідуюча трупою Рівненського академічного обласного театру ляльок Олена Ткачук. – Тому вона була, є і буде присутня у нашому житті. Адже дитину ми також називаємо «лялькою».
Лялька як така несе у собі сакральний зміст, історію народу, його душу й навіть поєднує матеріальний та духовний світи, переконана Олена.
– Сучасний світ переходить в цифру, але саме матеріальна лялька – це те, без чого важко обійтися. Зроблена руками, вона несе у собі енергетику, думку, силу, і тут не допоможуть жодні цифрові технології. Це те, що нас об’єднує з духовним світом навіть наших предків, бо кожен образ ляльки має свої історичні передумови, - додає працівниця лялькового театру.
– Сучасний світ переходить в цифру, але саме матеріальна лялька – це те, без чого важко обійтися. Зроблена руками, вона несе у собі енергетику, думку, силу, і тут не допоможуть жодні цифрові технології. Це те, що нас об’єднує з духовним світом навіть наших предків, бо кожен образ ляльки має свої історичні передумови, - додає працівниця лялькового театру.
Зашита частинка енергії
Дев’ять років тому у рівнянки Олени Вербець народилася друга дитина. Саме це й стало поштовхом для нового творчого етапу у її житті.
Ляльки з натуральних матеріалів, які не викликають алергії, за власною технологією одна за одною стали оживати у її руках.
"Із появою дітей в домі завжди з’являються іграшки. Але моя малеча на деякі матеріали, з яких вони виготовлені, мала алергію. Тому вирішила пошукати, що б такого можна було дати дитині в руку, щоб воно не викликало таких реакцій. Власне, це і стало початком.
До моменту, коли я пошила першу іграшку, я ніколи в житті не шила. Я малювала, бо ж в душі й за освітою художник. Але відтоді вже дев’ять років не можу їм зрадити, це моє життя, мої 24 години на добу.
Ляльки з натуральних матеріалів, які не викликають алергії, за власною технологією одна за одною стали оживати у її руках.
"Із появою дітей в домі завжди з’являються іграшки. Але моя малеча на деякі матеріали, з яких вони виготовлені, мала алергію. Тому вирішила пошукати, що б такого можна було дати дитині в руку, щоб воно не викликало таких реакцій. Власне, це і стало початком.
До моменту, коли я пошила першу іграшку, я ніколи в житті не шила. Я малювала, бо ж в душі й за освітою художник. Але відтоді вже дев’ять років не можу їм зрадити, це моє життя, мої 24 години на добу.
Усі мої ляльки – це мої діти. Це живі істоти, яким я даю імена, передаю свої емоції. Кожна з них має своє сердечко – з сушених трав, кераміка, камінчик, який зашивається усередину. Так я передаю частинку своєї енергії й відпускаю у світ. З поганим настроєм, енергетикою я ніколи не сідаю за роботу. Бо ж роботи не виходять, та й віддавати їх отакі людям не хочеться. Тому це, напевне, моя душа, те, чим я живу.
Лялька у людський зріст
Натхнення саме мене знаходить. Дитячі книжки, українські казки, казки народів світу, мультфільми, спілкування, діти, рух… Ідеї народжуються дуже часто взагалі спонтанно. Кадр з фільму, ситуація – і все. Головне швидко замалювати ескіз й на цьому натхненні намагаюся швидко реалізувати задум. Від ідеї до готової ляльки може минути до трьох діб: кілька хвилин на ескіз, а далі – робота, усе залежить від складності задуму. Буває й так, що до тижня удосконалюю творіння, аби вважати її довершеною.
Розмір іграшки так само залежить від задуму. Для мене не проблема зробити ляльку від 4 сантиметрів (така невелика брошка). А найбільші роботи сягали метр 40 – метр 60. Мініатюра є найскладнішою в роботі, бо це дуже велика кількість дрібних деталей. Та й великі понад метр іграшки – це складно, бо потрібно продумати рух, обличчя, пропорції, аби вона мала органічний вигляд, тим паче, що це іграшки тканинні, запечені у духовці та розмальовані у ручну.
Роз’їхались по всьому світу
За дев’ять років мої іграшки живуть, напевно, по всьому світу. Починалося все з України, з міста Рівного, з фестивалю «Музейні гостини». Мені було соромно йти туди зі своїми іграшками, бо до того ніхто нічого подібного не робив. Але мене підтримав чоловік. Сказав: «Вперед! Збирайся, покажемо усім, що ти робиш! Можливо когось іще це зацікавить» З того і почалося: мої роботи почали переїжджати у інші міста. Згодом відкрили для себе ширі горизонти й помандрували у Європу. А сьогодні їх можна побачити у Англії, Сполучених штатах, Канаді… Напевне по всьому світу вже живуть. Є роботи, які оселяються у музеях, є ті, які зроблені спеціально для мультфільмів. Вони зараз в Америці й чекають свого часу для зйомок.
 |  |  |  |
Від Алли Пугачової до Маленького принца
«Після довгої перерви, іноді відчуваєш у руках нитки й гачок,» – так розповідає про своє хобі рівнянка Руслана Броновицька. Вона своєю майстерністю та фантазією популяризує японське мистецтво створення іграшок – аміґурумі. Ляльки Руслани – це саме те, що в першу чергу викликає посмішку та бажання якнайшвидше обійняти іграшку.
«Я родом із Радянського союзу. У нас з сестрою було дві ляльки – величезні класичні, які сиділи у залі на дивані, і ними можна було погратися тільки, коли мама приходить з роботи, інакше ж ми їх "уб’ємо". Моя була Алла Пугачова, а сестри – Софія Ротару. Тоді не було можливості мати таку величезну кількість іграшок, як мають наші діти, нехай це і не оригінал, а дешева копія. Мабуть, оці дитячі бажання мати ляльку проросли у те, що захотілося створювати ляльки.
«Я родом із Радянського союзу. У нас з сестрою було дві ляльки – величезні класичні, які сиділи у залі на дивані, і ними можна було погратися тільки, коли мама приходить з роботи, інакше ж ми їх "уб’ємо". Моя була Алла Пугачова, а сестри – Софія Ротару. Тоді не було можливості мати таку величезну кількість іграшок, як мають наші діти, нехай це і не оригінал, а дешева копія. Мабуть, оці дитячі бажання мати ляльку проросли у те, що захотілося створювати ляльки.
Та почалося все трохи більше, ніж 23 роки тому, і не з ляльок. Я була вагітна старшим сином і захоплювалась шиттям. Купила тоді свій перший журнал "Бурда", де були схеми в’язаних слоників. Мені захотілося їх зробити. Оскільки то був 96–97 рік, бідота, як то кажуть, ниток купити відповідних не було за що. А якщо і було, то потрібних не було у продажі. Тому я розпустила старий шарф і зв’язала того слоника.
Він трохи схожий на мишу, так, правда, й мало бути за задумом, але цей слоник є досі. Фактично на тому все моє в’язання і завершилося.
Але коли через 13 років завагітніла Міленою, своєю донькою, я згадала про в’язання. Син Діма тоді купив гачок, нитки відповідні і я знову зв’язала слоника за тією ж схемою. Донечка росла, мені хотілося створювати для неї іграшки і
Але коли через 13 років завагітніла Міленою, своєю донькою, я згадала про в’язання. Син Діма тоді купив гачок, нитки відповідні і я знову зв’язала слоника за тією ж схемою. Донечка росла, мені хотілося створювати для неї іграшки і
все більше, більше, і більше. І на якомусь моменті з’явилась перша лялька.
Зараз їх у донечки напевно десять. Це ляльки зв’язані за схемами різних майстринь, є серед них і авторські. Зокрема, Маленький принц, який з’явився не так давно – роки два тому. Мілена ходила у перший клас і знайомила діток з Маленьким принцем.
Зараз їх у донечки напевно десять. Це ляльки зв’язані за схемами різних майстринь, є серед них і авторські. Зокрема, Маленький принц, який з’явився не так давно – роки два тому. Мілена ходила у перший клас і знайомила діток з Маленьким принцем.
35 сантиметрів творчості
Мої ляльки можна купити. Виставляю їх у соціальних мережах. Але не всі сприймають це належним чином. Справа у тому, що замовника дуже важко вмовити щось змінити у ляльці. Наприклад, щоб у неї була не зелена сукенка, а синя чи рожева. Люди хочуть саме таку, як побачили, хочуть, щоб я повторила точну копію. А копію в’язати не цікаво, хочеться щось новеньке. Ті, хто мені довіряють, хто вже замовляв у мене ляльки, кажуть: роби, я знаю, що ти зробиш добре. От тоді надзвичайно приємно, бо здійснюєш акт мистецтва – твориш ляльку і даруєш людині задоволення від результату.
 |  |  |
Амігурумі
Це японське мистецтво в’язання маленьких, м’яких іграшок. Частіше всього це симпатичні і веселі звірі, такі як кішки, лиси, ведмеді, зайці тощо. Але серед виробів амігурумі зустрічаються і такі цікаві елементи нашого життя, як головні убори, тістечка, овочі і фрукти. Також саме в Японії дуже популярні іграшки амігурумі з героями японських мультфільмів. Використовуються такі вироби як для гри, так і в якості елементів декору, тому амігурумі буде прекрасним подарунком як для дітей, так і для дорослих.
А от ляльку з людини робила лише один раз і то це була не моя ідея. Так, на день народження журналістки ТСН Анни Махно я зв’язала її лялькову копію. Тому у Анни Махно є Анна Махно мого виробництва.
Моя найбільша лялька, напевно, десь сантиметрів 45. Вона величезна з рожевим волоссям, хто її бачить у всіх виникає захват. А от найменша... Точно й не скажу – десь до 30 см, але з тонесеньких ниточок. Це дуже ювелірна тонка робота. Ледь не посадила собі зір, коли взялася за першу ляльку. Але побачила в Інстаграмі однієї майстрині ці ляльки і не могла не створити щось подібне. У мене дві такі ляльки. Коли люди чують їх вартість, то купувати не збираються, але взяти в руки й роздивитися дуже хочеться.
Бувають ляльки, які народжуються за місяць–два, а якщо щось не пішло, то процес і на рік може розтягнутися. І от нарешті ти збираєшся, доробляєш її, хочеш виставити на продаж, а донечка каже: "Ні, це моя лялька, я хочу, щоб вона лишилася вдома." І вона залишається.
Одні просто можуть, а інші роблять
У мене бувають періоди, коли я в’яжу багато, а є етапи, коли на в’язання просто не вистачає часу. Тоді трапляється, що лягаю спати й відчуваю нитки в руках, гачок, бажання творити... Наприклад, минулого року під час Різдвяних свят у мене була пауза (не знаю наскільки це правильно чи ні, але мама так каже: "Не в’яжи в свято, не в’яжи в неділю.."). Я так хотіла в’язати, що за першої можливості за два вечора створила лялечку, про яку думала дуже давно. За інших обставин я б над нею працювала дуже довго.
 |  |  |
В’язати саме ляльки найважче, але найцікавіше. Кожна майстриня, яка в’яже, напевне, хоче зробити ляльку, бо це вищий пілотаж. І не важливо чи ти сам вигадуєш схему та образ ляльки, чи використовуєш надбання інших майстринь, які діляться безкоштовно чи продають свої майстер-класи.
Через те, що ляльку в’язати довго, ляльку в’язати важко, і вартість її не така маленька, як здається. Тому в комерційному плані їх не вигідно робити. Вигідно в’язати маленькі ведмедики, які вартують не дорого й створюються швидко.
 |  |  |
На такі іграшки часто реагують: "Ой нащо воно тобі треба? Я й сама таке зв’язати можу!" Але на тому все й закінчується. У тому то й різниця між усіма майстринями, хто в’яже, а хто просто може.
Матеріал виготовлено в рамках проекту "Україна +" у співпраці з ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки Internews
